AuthorChe

Який прекрасний захід сонця,
десь там моя родина.
Он ті пейзажі у віконці
немов жива картина.
Сказав він і пішов до хати,
стихло все навколо.
Він думає: „Щось написати
мабуть було б чудово.
Та натхнення десь блукає...
Буду я чекати.
Вийду краще у подвір'я
на зорі споглядати."

Пройшов місяць і два дні,
а він все коло хати.
Бував раз в тиждень на коні
їздив щось шукати.
Надії все менше ставало,
він приїхав в місто.
В центрі музики грали,
пекар місить тісто.
Повіяв теплий вітерець
і пташечки співали.
В дівчини випав гаманець
і біля нього двоє стали.

Один чоловік собі забрав
і Автор йде до нього.
„Гаманець хутчіш віддав,
бо побачиш мене злого".
Відібрав він гаманець
й шукає ту дівчину.
Вона пішла десь навпростець
він відчува провину.
Випала візитна картка,
на ній ім'я й графиня.
Була й маленька фотокартка
де та красуня у святині.

На коня сідає він
й адресу прочитав.
Приблизно дві години,
він той дім шукав.
У скриньку все кладе
й в записці написав.
Свій номер і про те,
як він її шукав.
Автор стука в хвіртку,
на коня заліз.
І згадує як влітку
шукав для твору зміст.

Тут двері прорипіли,
він рушив в свою путь.
Там дві дівчини вийшли
і гаманець беруть.
Лиш курява і силует
лишилися позаду.
Він поправив свій кашкет
і згадав її помаду.
Вечір, місяць, зорі
і прийшло натхнення.
Він сів собі надворі
І написав про сьогодення.

Через тиждень лист прийшов
він його відкрив.
Фотографію знайшов,
це для нього був прорив.
Там дівчина та сама
служницею працює.
А поруч якась дама
яка мабуть керує.
Він вперше закохався,
всміхнулась йому доля.
Нарешті дочекався,
з'явилась в житті Поля.

Автор збірку написав
про своє кохання.
Її надрукував
І готував зізнання.
В одній газеті
про нього прочитала
графиня Бетті
і його покохала.
Одного дня приїхав
до палацу дами.
Щоб передати Полі
цукерки із квітками.

Виходить господиня
його тепло зустрічає.
І не одну годину
про щось з ним розмовляє.
Він забув про квіти
і про кохану Полю.
„Набридло вже сидіти,
хочеться на волю".
Бетті Полю кличе
його проводжати
і на прощання сказала:
„ще можеш завітати".

Для Полі подарунки
біля воріт лежать.
Щоб покращити стосунки
їх краще зараз дати.
Поліна не чекала
від Автора такого.
Його поцілувала
і він рушив дорогу.
За цим спостерігала
і її графиня.
Яка його кохає
І хоче від нього сина.

Бетті собі хитрує:
„що ж таке зробити,
щоб він зненавидів її
й почав мене любити..."
І листа мудрує
і якому написала.
Що Поля не кохає
і ніколи не кохала,
що він ніхто для неї
й далеко від народу,
що для неї треба
нащадок славного роду.

Підписала і загортає,
адреси Автора не знає.
Служницю кличе свою
і нею відправляє.
А Автор того часу
у хижці прибирав.
І коханої фото
із полиці взяв.
Стоїть і вдивляється
в ті карі очі.
А вони посміхаються,
сказати щось хочуть.

В двері хтось стукає,
він фото кладе.
І всміхнено, легко
на вулицю йде.
Зустрів Полю ласкаво,
запросив до хати.
І за чашкою кави
почали розмовляти.
Надворі стемніло
і Полі вже час йти.
І Автор несміло
вирішив її підвезти.

Рано-вранці вставши
згадав він про листа.
Поклав на стіл із думкою,
що ввечері ще прочита.
І починав писати
досконалого вірша.
Який вирішив назвати
"художниця моя".

«Митець це теж людина
інший світ він має,
сприйма все трохи дивно
і природу кохає.
Творить для усіх
і ділиться знаннями.
Змінюючи світ
вона обходить ями.
Відтворює красу,
що хоче показати.
З метою однією —
любити навчати...»

Непомітно настав вечір,
Він листа відкриває.
Тріск паличок у печі,
а Автор сидить читає.
Через дві хвилини,
листа він розриває
на рівні половини
і в піч їх викидає.
Знову криза творча,
не пише він нічого.
Немов якась порча
дібралася до нього.

„Чому? за що? навіщо?"
він питав себе.
„Потрібно і ще більше?
то хай собі знайде..."
Поїхав він далеко
від людей найдалі.
Туди де не літають лелеки,
там де не бігають лані...

Чисте небо, ні хмаринки, пташечка співає.
На лавочці, у дворику вона його чекає.
Шоста п'ятдесят, пуста біла палата,
тут Автор спочиває, не може щось згадати.
Останній його спогад, це місцевий ринок,
а далі йде туман.. І тут уже спочинок.

Поля завітала до Автора ще з рання,
А він лиш запитав: "ви до мене пані?"
"Так, прийшла сюди, як твоє здоров'я?",
"Наче ліпше вже, скоро йду на волю".
Він ще не згадав... засмутилась Поля,
Боїться нагадати, завдати йому болю.
Сидить біля палати і не має гадки,
що його робити... Почати все спочатку?

Нічого не придумалося, так вона й зробила,
і Автора на каву, до себе запросила.
Моментом скористалася, "Як твоє ім'я?"
А він їй відповів "Давно вже як нема...
Відрікся від усього, минулого немає...
Втратив я життя, ту що я кохаю."

"Вибач, я не знала. Не хотіла так."
"Не твоя вина, то не твій косяк.
Колись був покохав, а її не стало,
хвороба невідома її життя забрала..
А з нею вмер і я. І Автором зостався.
Вона мене назвала так коли я їй зізнався.
От таке життя. Тому ім'я не маю,
Можливо поверну, але як покохаю..."

Поля була в шоці, такого не чекала.
Два роки спілкування, а цього не знала.
Вони допили каву. Автор Полю обійняв
і на конику своєму, додому поскакав.
Приїхав він, а вдома інакше все лежить,
і фото невідоме біля вікна стоїть.
Бачить Полю тут, а ззаду віршик є,
"Мною він написаний? Бо схоже на моє.

Хто вона мені? Невже її я знаю?,
І хто ж з поетів наших так її кохає?"
Думав він про це, цілу ніч не спав,
Але красуню ту, таки він не згадав.
Так два тижні поспіль. Проклинає і себе,
І серцевий напад, що стер останнє все.
Знайшов він свій блокнот, його розгортає,
І про своє кохання він вірші читає.

Сів він до каміну, розпалив вогонь,
І заснув від втоми, і побачив сон:

Автор йде до Полі, купив букет жоржин,
і секрет їй відкриває, його ім'я Вадим.
Вони одружилися, доньку народили,
І щасливо, разом, все життя прожили.
Ось такий фінал, історії чи саги,
вирішуйте самі) Спасибі за увагу!