Привіт усім, хто продовжує блукати стежками мого блогу. Сьогодні вже третій день поспіль, як я сідаю за цей віртуальний аркуш, і, зізнатися чесно, мені подобається цей ритм. Сьогодні особливий день, адже він приніс мені затишне відчуття учнівства, кілька відкриттів та дрібку теплої ностальгії.
Я нарешті пішов до мовної школи. Знаєте це відчуття, коли ти опиняєшся в кімнаті, де всі вже встигли стати маленькою сім'єю, а ти — той самий «новенький», який намагається вловити правила гри на льоту? Моя група разом ще з рівня А1, а я приєднався до них на А2, здолавши першу сходинку самотужки. Вони повернулися з канікул, маючи за плечима домашнє завдання, про яке я, звісно ж, навіть не здогадувався. Поки викладачка опитувала перших студентів, у мені прокинувся тихий, майже забутий дитячий азарт.
«А що, як я напишу це прямо зараз?» — подумав я.
Завдання було простим: написати листа колезі з проханням вимкнути телефон і передати шефу, що я затримаюся через візит до лікаря. Олівчик забігав папером, слова слухняно лягали в рядки. Коли викладачка помітила мої гарячкові німецькі писульки, вона з усмішкою викликала мене. Я прочитав усе, що встиг, і навіть правильно обрав фінал — viele Grüße замість liebe Grüße. Дрібниця, але всередині розлилося таке приємне, дитяче відчуття перемоги. Я задоволений.
Ми розбирали тему weil (тому що) — граматику, яку я вже трохи «намацав» у Duolingo, але для вільного польоту мені все ще бракує крил, себто словникового запасу. Поки що в моєму арсеналі близько тисячі слів. Цього цілком достатньо, щоб порозумітися на вулиці, але замало для довгих філософських розмов за філіжанкою кави.
Але найбільший сюрприз чекав на мене у фіналі уроку.
Весь час заняття велося виключно німецькою. Наша викладачка представлялася як «Тан-я» — з таким легким, майже невловним європейським акцентом, ніби між літерами «н» та «я» причаївся м'який знак. І раптом, коли я зробив помилку в минулому часі, вона невимушено й абсолютно чисто заговорила до мене... українською.
У мене всередині ніби перемикач клацнув. Опа! Нічого собі! Це було настільки несподівано і водночас так тепло. Посеред чужого міста, в калейдоскопі німецьких відмінків, раптом почути рідну мову від людини, яка весь урок майстерно тримала маску іноземки. Приємний, бентежний момент.
На перерві я трохи поспілкувався з одногрупниками. Більшість із них — араби, але був і хлопець із Донеччини. Російськомовний українець. Спілкуючись із ним, я зловив себе на глибинних роздумах про мову. У мене немає внутрішніх бар'єрів чи засудження до таких людей. Наш мозок — це складний архітектор. Якщо твій фундамент із дитинства — дитсадок, школа, родина — будувався російською, то й перша думка завжди народжуватиметься нею. Це шлях мовного самовизначення, на якому людина щоразу змушена робити внутрішній переклад у своїй голові. Моя дівчина теж проходить цей шлях, і я знаю, як це непросто.
Я згадую свої 12–13 років, коли в суспільстві десятих років панував дивний, пострадянський наратив: «розмовляти російською — це круто, це модно». Але вже у 2018 році до мене прийшло просте й протверезне усвідомлення: чому ми, українці, прагнемо розмовляти мовою іншої країни в повсякденному житті? Чому поляки чи росіяни не вважають крутим спілкуватися українською вдома? Це була викривлена призма історії, яку ми нарешті починаємо виправляти. І те, що люди зараз намагаються перейти на рідну мову, нехай навіть ламаючи старі звички, — це велика перемога над минулим.
Зараз я чекаю на свій потяг додому. Попереду вечір, домашнє завдання на завтра і ще один важливий лист, який я маю написати. Лист у моє творче майбутнє.
Я планую співати в хорі. Музика завжди була моєю притулком і моєю пристрастю. Мелодія — це мова душі, мова емоцій. Коли на серці збирається те, що неможливо вбрати у слова, класична музика чи хоровий спів виражають це бездоганно. Саме тому в моєму IT-резюме поруч із технічними проектами завжди гордо світяться відео моїх виступів — соло, в дуеті чи ансамблі. Бо творчість — це те, що тримає нас на плаву.
Сьогодні все стабільно. Стабільно добре. І це найкраще відчуття з усіх можливих.
А як минає ваш тиждень? Чи траплялися з вами останнім часом приємні несподіванки, які змушували посміхнутися серед буденності? Можливо, хтось із вас зараз також долає мовні бар'єри чи шукає себе у творчості за кордоном? Поділіться своїми думками в коментарях, мені дуже важливо почути кожного з вас.